Кріпосне право обо ж кріпаччина (іноді «панське право») має свій початок ще з часів Київської Русі. Воно набирало обертів разом з тим, як поширювалось землеволодіння.

Землями в ті часи володіли феодали — заможні пани, які були власниками земельного наділу, який отримали у спадщину або у дарунок за службу державі. Кріпосне право полягало у тому, що держава фактично змусила простих людей працювати на заможних, узаконивши це як систему відносин між ними.

Покріпачення селян почалося у першу половину 16 століття на Закарпатті. І мало чим відрізнялось від рабовласництва. Прийшло воно до України зі Східної Європи і виглядало приблизно так: я феодал — власник землі, ти селянин — перебуваєш на моїй землі, тож за це маєш сплачувати мені грошові податки та забеспечувати продовольчими продуктами. А ще без мого дозволу ти не можеш переїздити на інші землі, н е маєш права вільно вступати до шлюбу, навчатися в освітніх закладах та відпочивати.

На Лівобережжі й Слобожанщині українське селянство було покріпачене за указом Катерини ІІ. Третього травня 1783 року вона підписала указ, за яким 300 тисяч селян, що були вільними людьми, стали кріпаками. Вони потрапляли у залежність від поміщика-феодала, на землі якого жили. За користування землею селянин виплачував панщину та оброк — земельну ренту та данину продуктами господартсва. Також сплачувався подушний податок. Він представляв собою щорічні побори просто за те, що людина живе. Також феодал мав право продати кріпака або обміняти його на будь-яке майно. Натомість кріпак не міг розпоряджатися нерухомим майном, виступати у суді та складати державну присягу, яка дала йому можливість вислужитись перед державою та отримати бонуси від неї у вигляді земельної ділянки. Щоб хоч якось потішити кріпака, йому надавалось право одного вихідного дня на рік — на Різдво. Але і за цей вихідний сплачувався окремий чималий податок. Ось так феодальна держава прикріпила селян до певного місця проживання та сплати грошових податків.

У 1855 році до влади прийшов імператор Олександр ІІ. Однією з його перших офіційних промов була наступна: «Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу». Цими словами він виказав своє розуміння того, як непросто живеться кріпакам в таких умовах та передбачені, що незадоволення селян може зростати ще більше і хто знає, до чого може призвести.

І дійсно, селянська незадоволеність існуючим порядком наростала з кожним днем. Правлячі круги побоювалися, що окремі селянські хвилювання переростуть у повстання. Олександр ІІ мав на меті зупинити це.

Відношення самих поміщиків до реформи про відміну кріпосного права кардинально розрізнялося. Не всі феодали так радо сприймали цю ідею. Але 19 лютого 1861 року Олександр Другий усе ж таки видав маніфест, що скасовував кріпосне право!

Документ виглядав незграбно й заплутано. Селянство зустріло маніфест з розчаруванням і невдоволенням. Склалося враження, що жадане звільнення прийде ще не скоро і не задовольнить усіх їхніх сподівань. За новим законом було вказано, що селянин отримує волю, але при цьому не отримує засобів для виживання: ні землі, ні домівки, ні грошей.

Та всеж таки селяни-кріпаки перестали бути власністю поміщиків і вже мали змогу вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, записуватися на роботу в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно. Без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей до навчальних закладів. Хоча грошей у більшості з них на це не було і шанси заробити були мізерні.

Але пізніше поміщиків, які зберігли свою власність на зéмлі, зобов'язали надати у користування селянам прибудинкову ділянку і польовий наділ, за який селяни виконували на користь поміщика низку повинностей і перебували на становищі тимчасово-зобов'язаних — тобто були вільні, але не володіли землею та домівкою, на якій працювали та жили.

За десятки років значна кількість селян все ж таки змогла викупити землю та домівки у 888 та стати їхніми законними володарями. Але це далося їм дуже важко, так як розмір викупних платежів постійно збільшувався.

Тільки у 1906 році викупні платежі були остаточно скасовані! Тобто свободу, яку обіцяв закон, виданий Олександром Другим, фактично селяни отримали тільки через 45 років.