Культурна спадщина України, яку ми знаємо сьогодні, налічує багато об’єктів живопису, архітектури, поезії та музики. На весь світ відомі вірші Шевченка, архітектурий ансамбль Києво-Печерської лаври, роботи майстрів петриківського розпису… А серед музичних творів, створених українцями, є один, який сто відсотків знає кожна людина за межами нашої держави. Його виконують на різних континентах англійською, німецькою, французькою, японською, арабською, російською та багатьма іншими мовами.

Знайомтесь! Це український композитор Микола Леонтович. Саме він є автором цього твору. В оригіналі твір має назву «Щедрик», а його найпопулярніша англомовна назва — «Carol of the bells».

Перший варіант «Щедрика» Леонтович написав у 1901 році. А протягом наступних 18 років вдосконалював його.

Треба уточнити, що за словами українських музикознавців, мелодія — тобто мотив, схожий на той, який є у «Щедрику», належить до найстаріших зразків українського фольклору. Це не той самий твір, а просто схожа музична форма, яка формується з двох бінарностей, створюючи дзеркальну музичну симертію.

Ці факти ніяк не применшують значущість роботи Лентовича. Тому що просту народну пісню композитор розгорнув до великого музичного полотна, органічно приєднавши народне багатоголосся і класичну музичну поліфонію. Віртуозно керуючи голосами солістів хору, композитор наочно відтворює художні образи українського народу, культуру, демонструє необмежену гнучкість та милозвучність української мови.

Вперше «Щедрик» був виконаний у 1916 році у Києві, його а капела заспівав хор київського університету. Диригував хором під час прем’єри сам Леонтович. Виконання твору принесло великий успіх! Ім'я Леонтовича стало відомим у музичних колах та серед публіки.

«Щедрик» починає тріумфальну подорож Європою: його виконують у Празі, Відні, Берні, Парижі, Брюсселі, Гаазі, Лондоні, Берліні, Варшаві, Барселоні... У 1922 році «Щедрик» заспівала українська капела у Нью-Йоркському Карнегі-Холі! Завдяки цим гастролям українська культура і державний престиж України здобули позитивний резонанс у всьому світі!

Життя Миколи Леонтовича було бурхливим, сповненим приємними та хвилюючими подіями. Цьому перш за все сприяв час, у який жив композитор. Але куди б не заносила Леонтовича доля, всюди він сприяв поширенню музики та залучав людей до неї. Після закінчення школи Леонтович продовжував вдосконалювати свою музичну освіту та організував самодіяльний симфонічний оркестр у своєму рідному селі Чу́ків Вінницької області. На Донбасі, куди через деякий час Микола Дмитрович поїхав викладати музику та спів, ним був організований хор робітників, який виступав на мітингах під час революції 1905 року. Ці виступи привернули увагу поліції до персони Леонтовича і він вимушений був переїхати у місто Тульчин, де заробляв вже притаманною йому справою — викладанням музики та співу.

Паралельно з викладанням, Леонтович продовжує своє навчання та займається композиторством. У цьому йому допомагає відомий теоретик музики Болеслав Яворський. Саме у Тульчині з’являються його твори «Дударик», «Мала мати одну дочку», «Піють півні», «Ой зійшла зоря» та «Щедрик», перше виконання якого, хором Київського університету у 1916 році, дарує Леонтовичу велику любов публіки та визнання професіоналів.

Леонтович переїзджає до Києва — на той час столиці Української Народної Республіки. У Києві все складається непогано. Він веде активну музичну діяльність як диригент та композитор, співпрацює з відомими композиторами у Народній консерваторії, його твори включають до свого репертуару професійні колективи…

Але неспокійний час в Україні не дозволяє Миколі Дмитровичу залишатись на місці та спокійно працювати. У серпні 1919 року Київ захоплюють денікінці. Вони починають переслідувати українську інтелігенцію i Леонтович змушений тікати до Тульчина. Там він продовжує писати музику, зокрема починає роботу над оперою «На русалчин Великдень» за казкою Бориса Грінченка; а також засновує у місті першу музичну школу. Така вже доля обдарованих людей — де б ти не був та які б життєві перепетії тебе не переслідували, ти завжди залишаєшься вірним справі свого життя.

У січні 1921 року Микола Леонтович їде гостити до батьків у село Маркі́вка Вінницької області. Він не знає, що дорогою за ним вже слідкує агент ВЧК Афанасій Грищенко. Ввечері 22 січня Грищенко проситься до хати Леонтовичей переночувати, а рано вранці стріляє у сплячого композитора з гвинтівки! І ще деякий час перешкоджає батькові, який прагне надати допомогу синові. Вбивця нишпорить по шафах, шукаючи гроші та золото. Забирає з собою все, що бачить: білизну, шубу, гаманець, годинник Миколи Дмитровича і навіть чоботи! Через це відомого на весь світ композитора поховали босим, йому було всього 43 роки. У нього залишилася дружина та дві доньки.

За словами завідувачки відділу Вінницького обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко, Леонтович міг не влаштовувати радянську «верхівку» своєю проукраїнською позицією. Його вважали небезпечним, бо він користувався авторитетом і серед простих людей, і серед інтелігенції.

Музика Леонтовича створена від великої любові до життя, до людей, до України… Вона така довірлива і щира, природня і справжня… Вона стукає у двері кожної родини у різдвяну пору і тішить весь світ своєю первозданністю.