Фото войны, превращенные в иллюстрации Рита Близницова прибегла к рассказу о войне в Украине языком, понятном во всем мире

© Rita Bliznitsova
— Ріта, розкажи трохи про себе: з якого ти міста, які маєш хоббі, де працюєш тощо.
— Мені 22, я народилася та виросла в Ужгороді, останній рік живу у Києві, навчаюся заочно в КНУ на психології. Виховую п’ятьох гарненьких пацючків, хом’яка і папужок! Працювала в рекрутингу, але після початку повномасштабного вторгнення втратила роботу, зараз займаюся ілюстраціями. Художньої освіти у мене немає, просто завжди це любила. Раніше у моєму інстаграмі я публікувала портрети друзів та малюнки на цікаві для мене теми. А сьогодні залишилася тільки одна важлива тема — війна.
— Розкажи як тобі прийшла ідея робити ілюстрації з реальних фото війни.
— Першу добу (після повномаштабного вторгнення Росії в Україну — ред.) просто просиділа в ступорі гортаючи новини. Другу провела в дорозі. Можливо і не виїжджала б з Києва, але хвилювалася за тваринок. Приїхала до Хмельницького, треба було себе чимось займатися, щоб не з’їхати з глузду. Я мабуть у будь-якій стресовій ситуації сідаю малювати.
Першим малюнком був мертвий ворожий солдат у соняшниках. Думаю, на той момент це був виплеск гніву, який мене переповнював. Мої друзі підтримали мене, тож я продовжила творити. Конкретної концепції у мене з самого початку не було, просто малювала те, що мене чіпляло.
© Rita Bliznitsova
© Emilio Morenatti, Rita Bliznitsova
© Serhii Nuzhnenko, Rita Bliznitsova
— У мережі сотні фотографій з війни. Як ти прймаєш рішення яку саме ти будеш перетворювати в ілюстрацію?
— Важко сказати що я якось обираю фото з яких малювати. Я гортаю новини, бачу людей які пережили травмуючі події, щось відгукується — йду малювати. Мені не легко малювати людей, які пережили горе. Деякі кадри я взагалі не можу зображати. Важко уявити, що всередині у людей з моїх малюнків, вони пережили жахливі речі але роблять зусилля щоб жити далі. Для цього потрібна велика мужність, і це надихає. Звернула увагу на те, що багато малюнків у мене з тваринами. Мене досі вражає те, що наші люди рятують своїх пухнастих друзів як рідних дітей, це просто надзвичайний показник людяності. Я малювала жіночку з песиками, яка втратила чоловіка, і бачила в ній не тільки людину, до якої прийшло велике горе, я бачила людину з величезним пораненим серцем!
— Яка фотографія тебе вразила найбільше і чому?
— Взагалі, нам кожного дня встромляють ножа у серце. До цього ніколи не звикнути. Про фото з Бучі, думаю, можна і не говорити. Про них подумає кожен коли почує це питання. Я б хотіла згадати фото, яке я побачила ще у перший день війни 24 лютого. Це фото Антона Тарасенко. Тринадцятирічного хлопчика, який помер, коли збирався евакуюватися з батьками. Це була перша новина про смерть дитини, яку я побачила, і це викликало величезний дисонанс між тим що відбувається і «мирним нічого не загрожує». Це я тепер розумію, що для агресора вбивати дітей — звичайна справа. А тоді це справді шокувало. Для мене це вже було достатньою причиною щоб світ перевернувся. Щоб у росіян щось перемкнуло в голові і вони щось зробили. Але виявилося що перемикатися нічому. Тому це стало початком усвідомлення того, що у світі дійсно може існувати таке безмежне зло і його можуть підтримувати мільйони.
© Rita Bliznitsova
© Rita Bliznitsova
© Rita Bliznitsova
— Яка роль мистецтва під час війни?
— Це потужний засіб комунікації! Ми сприймаємо величезну кількість інформації, що викликає переживання. І які необхідно розділити. Творчі люди пишуть вірші, картини та пісні. І в процесі переробляють свої емоції у готовий витвір. Вони говорять і діляться цим з глядачем, який впізнає власні схожі переживання. І на цьому будується певний діалог. Люди отримують можливість відчути, що вони не самотні. Мистецтво завжди транслює у собі якусь проблему і шукає спостерігача, який зможе її розпізнати. На сьогоднішній день ця проблема є спільною для українців та більшої частини світу. Тому цей діалог об’єднує величезну кількість людей. Мистецтво зараз є ніби мовою, яку можуть зрозуміти у кожному куточку світу.
— Заверши цю бесіду трьома словами.
— Хочу сказати, що я завжди любила малювати буденність, і зараз саме цим займаюся. Просто зараз наша буденність є менш оптимістичною та часто сповнена болем. Але я вірю, що зовсім скоро я зможу малювати про людей, які щасливо живуть під мирним небом та турбуються про якісь звичайні речі. Незмінним залишиться тільки те, що як ми вже переконалися, ці люди є надзвичайно сильними та мужніми.
© Oleksandra Kraplya