Как художнику сбежать из оккупированной Луганщины и от стереотипов советской школы Роман Миллер про искусство до, во время и после войны

Украинский художник Роман Миллер родился и вырос в украинском Довжанске (до 2016 года — Свердловск) — провинциальном городе Луганской области, не особо способствующему творческому развитию подрастающих поколений. Учиться рисованию, как правило, в таких городах приходится у представителей старой советской школы, напрочь отметающих что-то новое и не поощряющих творческие эксперименты.

Мы поговорили с Романом о том, почему он покинул родной город после оккупации и как это повлияло на его творческое развитие и становление.

— Романе, розкажіть про ваше життя і роботу на Луганщині до початку війни Росії проти України, тобто до 2014 року?

— Я завжди писав натуралістичні картини про недобрі аспекти людського життя. Коли почалася війна, я зрозумів, що на правильному шляху. Я почав експлуатувати мотиви війни. Наприклад, зовсім не змінився колір — три основні кольори: чорний, червоний та білій — були завжди. Я ніколи не робив складні колорити, як, наприклад, експресіоністи. Сюжетно мої роботи також не дуже змінилися. Просто зараз всі ці сюжети стали дійсністю.

Мою студію у Довжанську (Луганська область, Україна) розтрощили окупанти, вважаючи мене шпигуном, який не підтримує «нову владу». Але декілька робіт вціліло.

Одна з моїх останніх виставок ще на Луганщині була виконана у чорно-червоних тонах, це ще тоді (до окупації — ред.) там нікому не сподобалося: «Навіщо ти так намалював? У тебе тут немає ніяких перспектив…» — говорили місцеві художники радяньської школи. Але після таких відгуків я почав працювати ще більш радикалізовано. Наприклад, шахтарів я зображував без романтизації, як мучеників. Це теж не дуже подобалось, мовляв «Навіщо ти так зображуєш героїчну працю?» Але на мою думку, це просто дуже тяжко і хорошого у праці в таких умовах нічого немає.

«Де працює мій тато», 2013 рік

«Субота» (Протистояння на Майдані), 2013 рік

«Зима», 2014 рік

Одного разу, збираючи фотоматеріал для майбутніх малюнків, я фотографував на залізниці — просто залізнична колія в одному з районів міста. Я помітив, що за мною стежать. Це виявилися представкини так званої «міліції ЛНР». Вони повели мене в військомат та стали розпитувати що я фоторафував та з’ясовувати чи не український я диверсант.

Вийшов я з того військомату через декілька годин після перевірки всіх моїх фото у фотоапараті та контактів у телефоні. До них претензій не було, а от мій блокнот з замальовками серії «Образ врага» — у якій я зображував «нову владу Луганщини» — їм не сподобався. Якимсь дивом вони відпустили мене та сказали з’явитися наступного дня.

Я зрозумів, що треба лишати місто. Вранці зібрав наплічник та поїхав до Харкова.

— Як такі життєві зміни вплинули на творчість?

— І позитивно і негативно. На деякий час я зовсім кинув малювати. Після переїзду треба було знайти житло, влаштуватись на роботу. Тому що творчість як така грошей не приносить, треба ще додатково працювати. Та й просто треба було «переварити» всі зміни, як відбулися.

Але коли прийшов час і я відчув у собі необхідність щось сказати, у мене стали з’являтися зовсім інші роботи, ніж були до цього. Я став працювати на спрощення, з мінімалістичною палітрою та став посилювати актуалізацію сюжету. І зараз продовжую це робити.

— А чим саме зараз займаєтесь?

— Приблизно рік тому я познайомився з книгою Пінчона «Веселка тяжіння». Це дуже товста книга але, одним словом, ні про що. Тобто читаєшь і не розумієшь що там відбувається. Один американський художник створив для кожної сторінки цієї книги ілюстрацію. 900 сторінок — 900 ілюстрацій. Через це він став достатньо відомим і наштовхнув мене на ідею створення іллюстрації до кожного дня війни. Це один з проектів — називається «Війна» — над яким я зараз працюю.

— Як вам у Дніпрі живеться?

— Я викладаю живопис та малюнок в університеті, проводжу майстер-класи. Ну і займаюся творчістю.

— А чи згадуєте життя, яке було на Луганщині?

— Ну звичайно меланхолія буває. Але чим далі від 2014 року, тим пам’ятаєшь все меньше і меньше. Сказати, що там було таке хороше життя не можна. Було нормально, але це дуже маленьке шахтарське містечко. Єдиним, чим молодь розважалась, був алкоголь. Культури чи творчості майже ніякої не було. Всі більш меньш працюючі художники були випускниками ще радяньської школи. Тобто їх виставки — це цілковитий соцреалізм, та ще й середньої якості. І створити там виставку, навіть скромну — просто показати друзям та іншим художникам свої роботи, було практично неможливо. Це, доречі, було так і у Дніпрі — дуже упереджене ставлення до робіт, які відображають, наприклад, розкол суспільства чи інші недоліки.

Є одна робота, яку я хотів дати на виставку у Дніпрі. На ній безхатько лежить на бетоній плиті, поряд пляшка коли. Літо, людина відпочиває. Це звичайний сюжет, який можна побачити у місті. І таку картину у мене брати не захотіли. А десь за півроку я бачу, що в них висить картина, на якій безхатьки риються у мусорі. Я нагадав організаторам про свою картину і запив чого цю картину вони взяли, а мою не захотіли. А мені відповіли: «Цей же автор член союзу художників!»

— Тобто ми біжимо від всього радяньського, а воно ще іноді наздоганяє нас?

— Можливо, це поодинокий випадок. Але де-не-де це ще працює. Звісно, я розумію, що мої картини іноді можуть шокувати, однак я не ставлю такої мети. Головне — щоб роботу розуміли.

— Ще іноді радяньські знавці мистецтва люблять казати: «Ти б таке у себе вдома повісив?»

— Так, був у мене і такий знайомий!

— А як художнику сьогодні заробляється?

— Ну однією творчістю особисто мені заробляти поки що важко. Більше заробляю лекціями та викладанням. Але на сьогодні моя творчість годує себе сама. Тобто я купую папір, холст, оцівці, пензлі, фарбу, роблю декілька робіт, продаю, знову купую матеріали. Це вже добре, як на мене. Тому що був період коли я мав обирати — купити їжу чи пензлі з фарбами.

— Серія «Війна». Як ви відбираєте історії, сюжети для картин?

— Той, хто займається візуальми мистецтвом, мислить образами. Спочатку має бути образ, який звертає на себе увагу автора і який можна естетизувати. Потім ти починаєшь на нього «накладати» якісь шари підтексту. Щоб намалювати щось нелажове, треба сконцентруватись на цій ідеї. Знайти підхід як відобразити ту чи іншу подію. Щоб робота не була простою перемальовкою.

Зараз я беру до серії не тільки українські трагедії, а й російські також. Наприклад, інтелектуальні. Тому ці роботи стають більш філософські, а перші були «по гарячих слідах», тому були більше відображеням реальності.

Думаю, що коли війна скінчиться, я зроблю виставку найкращих робіт серії на великих форматах.

— Яка роль мистецтва під час війни?

— Мистецтво має бути відображенням реальності, у якій воно створюється. Раніше, коли художники відображали різні міфологічні істоти, їх все одно одягали або малювали атрибути, притаманні тій епосі. Так і зараз. Митці мають створювати щось актуальне та наративне. І цей наратив має бути і антивоєнним одночасно, щоб майбутні покоління розуміли, що війна це трагедія. Завжди трагедія. Такі роботи може десь і відразу мають викликати.

— Після Другої світової дуже багато знято фільмів, написано книг, зроблено театральних постановок про жахи війни. І не мала кількість таких антивоєнних речей, талановитих у тому числі, створена була у сучасній Росії. Але чому це все не спрацювало?

— Треба виключити романтизацію. У Німеччині є монументи Другій світовій війні і вони реально страшні. А у Рядянському Союзі вони створювали, наприклад, якогось абстрактного воїна. Придумуваного, до якого приписано купа подвигів. І пройшли роки, всі перестали розуміти хто це. А з радяньською любов’ю до переписування історії, вже ніхто не розуміє де правда, де вигадка. Радяньський Союз зробив таку велику казочку про війну, і вона, якщо подивитись їх поглядом, не така вже і погана.

Интервью: Сергей Фомкин

2022